Ось вона - війна.

Боже, дивишся сюжети Nastya Stanko і здригаєшся. Батальйон "Айдар". Молодці хлопці і не тільки. Дають інтерв'ю, сміються, їдять, сплять, читають книжки і живуть хвилинами до бою. Бій. Це війна, це не АТО. Справжній бій. Мурашки по шкірі, сльози (нервове, мабуть)... Коли починаєш вдумуваться, налітає жах, злість, ненависть... До кісток проймає. Все, що ми тут бачимо - це лиш мала частина того, що ТАМ відбувається насправді. Ми тут у захисті, ми в тилу. А там - війна. Ми тут цього не відчуваємо. Ми слухаємо, або дивимось Раду, заяви різних політиків, звіти... Все це фігня. Там - війна. У нас в країні - війна. Чим більше дивишся ось таких сюжетів, коли наче і далеко від тебе але з екрану на тебе дивляться рідні тобі українські очі, чуєш рідну для тебе українську мову... І ось саме тоді починаєш шкірою відчувати війну. Це не фото-, відеозвіти з далекого Іраку, наприклад... Це близько, це коло твоїх вікон, коло твоєї голови, у твоєму серці....

P.S. це тільки я так відчуваю?