27.06.14

Ми в їсторії. Угода з ЄС підписана.

27 червня 2014 року.
Ця дата колись буде прописана в підручниках історії. А ще, років через 300-500 наші нащадки слабо розумітимуть важливість цієї угоди. А ми зараз творимо цю історію. Сьогодні 218-й день Майдану та Революції гідності. За цей час відбулись кардинальні зміни, обмиті кров'ю людей. І тут діло навіть не в самому підписанні угоди, а, скоріше, діло в можливості народу величезної держави самотужки переломити хід подій та хід історії. От як подумати, ну що кожен з нас зможе... Але ж кожен - це краплина в морі! А разом - ми цілий океан! Сюди додалось все: і Парасюк зі своєю знаменитою промовою на Майдані, і Скрипін з Громадського з феєричними інтерв'ю Чечетова, Царьова і вже Шуфрича, і ювілейний концерт "ОЕ", і перемога Алжиру над збірною Росії у ЧС по футболу.... Ми на хвилі зараз, на хвилі патріотичного, емоційного, виправданого підйому. Ми не знаємо, що буде далі і чим для нас це обернеться, але точно маємо сказати "ДЯКУЮ" і Януковичу, і Путіну за те, що реально підняли нашу країну з колін.

Ми підписали Угоду про асоціацію з ЄС. Зробили крок вперед.
Слава Україні!!!
Героям слава!
Світла пам'ять загиблим...



23.06.14

Зрадливі потвори, або як змінюється нація.

Колись давно-давно, як мені було рочків з сім чи вісім, старша сестра навчила мене "Заповіту" Шевченка. То я ще толком літер не знала, а підніми мене вночі і попитай - як на духу настрочу. І так той "Заповіт" мені в пам'ть уп'явся, що коли вже проходила в школі ту ж саму шкільну програму по літературі, навіть не заглядала у підручник. Знала кожну кому, кожну паузу, кожен наголос. Хех, тоді ще на мене однокласники зуб точили за те, що виправляла їх.
Уп'явся мені той вірш у душу....
А на додачу до нього моєю щоденною книгою був "Кобзар".

{..... Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма...}

"Гайдамаки", "Катерина", "Причина", "Тарасова ніч", "Перебендя".... ой, все згадую, все пам'ятаю...
І воно сидить, не дівається нікуди. Впилось у кров, тече по жилах... Сидить тихенько, спочиває... Поки не прийде час і не вирветься на свободу....
Чи не тоді мені в мізки було вкладено основи життя, скажіть?
Скажіть, чи не тоді вросло в мене "..... кайдани порвіте......", "серед степу широкого, на Вкраїні милій....."... Чи не тоді засіло в мені почуття гідності, любові, справедливості?

Ой-ой-ой, що робить з людиною ".....і мене в сім'ї великій......"!!!  Розрив, круговерть, захоплення!!!!! Які ще слова можуть так чітко, гірко й разом з тим переконливо донести будь-якій людині, що своя земля - найрідніша?

Тож я питання собі задаю - а чи може людина, яка кров'ю, жилами, серцем, нервовим закінченням відчуває ці слова, не вірити у все це? Чи можна просто так, без болю сприймати все, що відбувається зараз? Чи можна ось просто так поклавши руки на коліна стверджувати, що вже все закінчилось?
Ні, претензій до "совка" немає. Є питання до моїх однолітків, свідомих людей, які живуть тут. Чому є перебіжчики, зневірені? Чому є скептики? Чому ми не можемо подолати оці зрадливі коливання у нашому суспільстві? Чому є ті, котрі наживаються на подіях? І тут справа не в політиках. Тут справа у простих людях. Це омерзенно. Чомусь відчуття до цих людей - бридота. Пристосуванці.
Але радує те, що таких чим далі меншає. Зникають потроху, зникають....... "....як роса на сонці....."
Викорінимо, змінимо, зможемо!!!!!
А той, хто говорить, що Революція Гідності зайшла у глухий кут, той просто сліпий, та так нічого і не зрозумів., або не захотів розуміти, пристосувавшись до подій.... Бридкі потвори.  Жаль таких людей. Бо обмежені. Бо дурні.....

(навіяно "Залишенець", В. Шкляра....)


20.06.14

Як воно, відчувати війну?

Nastya Stanko, Facebook

"Ми всі щось коментуємо, чомусь радіємо, щось засуджуємо, ми або вдаємо, або дійсно не розуміємо, що в нас війна. Реальна. Що ти отак говориш з людиною, а через кілька годин дізнаєшся, що її нема. Що при цьому різні генерали далі кришують, здають, перепродують. Що на Донбасі ніхто не надіється і не говорить про президента чи парламент, хіба що про те, як ВР варто спалити. Ми не бачимо, як люди виходять з-під обстрілу з дітьми і клунками - це все десь поза нами. Ми не відчуваємо, не хочемо чути, відмовляємось сприймати, що це війна. Що на ній гинуть не якісь безіменні десантники, а живі люди, люди, в яких є імена, життєві історії, котрі люблять, наприклад, малинове варення, або мають 5-ро дітей. Ага, є й такі. Це все для нас таке. Ми можемо казати, що вони - там на Донбасі самі винні, але вони всі там рятують наших солдат, як можуть, рятують себе самі., Але це вже не вони самі, це вже ми всі - там усі зі всіх областей, регіонів. Ми думаємо ще, що це все одно ще не до нас, ми називаємо це якоюсь дурацькою АТО, коли там танки на кожному кроці. І це все наступає, і ми ще трохи і вже не відвернемося.
P.S. А ви далі транслюйте і говоріть про футбол. І на так зване АТО ну просто поговорити в новинах там хвилин 15 виділяйте. Ну і в якості інформації звідти - якусь говорящу голову в погонах на прес-конференції покажіть. Не показуйте живих людей, що вмирають на війні, ну ак для статистики якихось 20 безіменних десантників, ще в танку 10 згоріло якихось з Чернівців, а взагалі краще про жертви поменше, про полонених і поранених взагалі говорити практично заборонено, військова таємниця. Це нехай російські журналісти наших полонених показують. А ми ні. Це ж тіпа не війна."




Підтримую Nastya Stanko. Вона бачила війну. Чомусь, розумію її.....
Відволікаєшся ненароком на все інше, а подумки ТАМ. І не можеш забути, бо зразу на думку спадає: "А як так, я тут посміхаюсь, а там - війна? Я тут їм, а там - ВІЙНА, я тут розмовляю, а там - ВІЙНА і гинуть люди...?" - і все........ Зрив. Повторюються відчуття після 18-20 лютого тут, коли ти не розумієш: за що ці смерті, хто за них відповість і чому тобі даровано життя Богом, а у тих молодих хлопців воно забране.... ?
Перекроюється світосприйняття, свідомість. Ти не розумієш, ЯК ХТОСЬ НЕ ВІДЧУВАЄ ВІЙНИ???? Вона ж Є. Вона тут, у нас! Ти бачиш на фото посміхнених вояків, а через день бачиш звістку про те, що їх вже хоронять... Як це можна осягнути?
Я Насті не заздрю, а тільки лиш підтримую, бо на моє б: або зійшла з розуму, побувавши там, або... можливо.... стала сильнішою... Що неодмінно їй вдалось.
Згадую якийсь пост давнішній, в якому говорилось, що українці не розуміють з яким ворогом їм прийдеться воювати... Це ще було за часів, коли ДНРи, ЛНРи тільки починали волати про відокремлення, федералізацію і т.ін.... І як у воду автор дивився. Ми вже побачили, з ким маємо справу. Або тільки почали розуміти.
Як це осягути? І чому ж так важко, а?

А що ми зараз можемо, народ?



Хіба ми можемо в цей час
Закрити вуха, рот і очі?
Коли ховають ТАМ щоночі
Тіла застрілених. За нас....

Хіба ми можемо тепер
Сприймати правду справедливо?
Коли обпльовують сміливо
Бійця, що за свободу ТАМ помер...

Ми маєм право лиш згадати,
Та пом'янути тих, хто впав...
Щоби майбутнє кожен мав..
Та міг його нащадкам передати...©

19.06.14

Сьогодні, мамо, я побачила війну...

(про події 18-20 лютого)

Сьогодні, мамо, я побачила війну...

Назавжди світ у раз перевернувся...
На мить в жалобі весь народ зігнувся
Життя свого побачивши ціну...

За що померли всі ці люди, поясни?
За мир і спокій, за права людини?
Тепер залишились у них родини,
Чекаючи припинення війни.

Я там була, я бачила тіла.
"Небесну сотню" хоронили люди
Такою як раніш я вже не буду
Як виявилось - слабшою була...

Сьогодні, мамо, я побачила війну.
І ненависть в очах родини.
Коли прощаючись з єдиним сином...
Свободи розуміючи ціну....(©)


Сьогодні в моєму житті настав переломний момент.
Сьогодні я була на Майдані.
Сьогодні я потрапила в реалії буття.
Сьогодні я зрозуміла, що таке війна, коли відспівували "Небесну сотню". Так боляче. Це так боляче.....
 Коли бачиш, як через усю площу несуть труни на сцену, де стоїть священник....Як ВЕСЬ НАРОД тихими  голосами потроху виводить "Ще не вмерла України ні слава не воля....."... А в голові - "...поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров"ю волю окропіте..." Я дивилася на те, як дорослі чоловіки не ховаючи сліз, знявши шапки і поклавши руку на серце виводили "Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду..."
І ось в саме в цю мить я здалась... потекли сльози. На якусь хвилину опам"яталась, стала сльози витирать,  підняла очі і побачила, що коло мене стоять десятки таких же як я, котрі не стримуються... Я плакала, я ридала... А в голові - за що? Хто за це відповість??? Хто сяде, кого розстріляють?
Міняється світосприйняття, коли виходиш на Хрещатик і у колишньому приміщенні "Київстар" бачиш організований штаб Правого сектора. Коли приносиш туди покривала, а тобі охоронці в повній омуніції кажуть: "Почекайте тут, до вас вийдуть".... Сюрреалізм. Ти не розумієш, де ти, хто ти. Враз покидає відчуття миру. Ти одразу ж забуваєш, що ще три місяці назад, ти ходив тут і купував речі у прилеглому магазині, а зараз тут - війна.
Цього не розумієш сидячи перед екраном телевізора, перед монітором гаджетів. Ти сприймаєш все це, але відсторонено...
І тепер, побачивши все це, я маю право плюнути в обличчя кожному, хто мені скаже, що все там проплачено! Я маю повне право роздерти лице кожному, хто скаже мені, що на Майдані наркомани, алкоголіки, бомжі! Я маю повне право, послати кожного, хто посягне на соборність і державність МОЄЇ КРАЇНИ! Я маю повне право відстоювати свою мову, своє право на життя, своє право на існування в цій країні!
І ті люди, котрі були там у момент прощання із хлопцями і чоловіками, ніколи вже не будуть колишніми.
Повірте, вже страху немає. Є ненависть і злість!
Я пишаюся своєю державою! Я пишаюся тим, що я УКРАЇНКА!!!!!!!
Бо я сьогодні, мамо, побачила війну...
Це закралось в пам"ять, в мізки назавжди. Тепер для мене є два життя: "до" і "після". Тепер я чітко знаю, як я буду виховувати своїх майбутніх дітей, тепер я чітко знаю своє призначення в житті, тепер я чітко знаю, чого я хочу від життя і в чому його сенс.

Бо сьогодні, МАМО, я побачила ВІЙНУ!!!!!!!!!!

Право бути аполітичними є лише у дітей....

Все ж таки я перенесу декілька дописів, особливо важливих для мене...
І ось перший з них.

Якось так виходить (чи то я прискіпливо так до всього ставлюсь) але пішов спад емоцій стосовно подій у країні. Це видно хоча б по соцмережах. Коли повстали люди і організувався Майдан, коли були події на Грушевського, коли полягла Сотня, коли ми були у гущі подій відчувалась згуртованість, всіх цікавили лише новини, події, політичні моменти. Зараз напруга спала, напруга "десь там", не під боком. Але особисто мені чомусь не попускає. З однієї сторони десь майоріє відчуття того, що я зраджую Майдан, переключаючись на якісь побутові справи, забиваючи на новини.... Та це відчуття десь далеко... Але я чітко стала розуміти, що я вже ніколи не зможу відійти від цього...
Тому у мене питання - а чи маємо ми право на те, аби не цікавитись політикою, ситуацією в країні? Чи маємо ми право на пасивність? Чи маємо ми право на аполітичність? І чи маємо ми право на те, щоби власноруч знову злити настрої народу, як це було у 2004?
Ну да... літо на носі, море, відпочинок.... Дай-то Бог, аби на зиму знову всім народом збиратися не прийшлось....
Ми не маємо права вже відсторонитися від політичного, суспільного, громадського життя. Бо без нас, без народу, без нашої волі вся Держава буде в руїнах. І це не міф, не казка. Народ таки ж щось да значить.
Байдужість можна пробачити хіба що дітям. І то, до якогось моменту. Далі - пасивність, нічим не виправдана байдужість.
Нам ніхто нічого не дасть. Ми прокинулись від Совка. Або ми: я, ти, він, вона, вони... Або ніхто. Нас підтопчуть, розітруть. Цього нельзя дозволити.
Янукович - президент. Це цілком наша з вами помилка. Олігархи при владі - це ми з вами у цьому винні.
І коли хтось мені каже, що нічого не змінилося, що все буде як і раніш... Я в це не вірю. Точніше, не так. Я зрозуміла, що зараз вже не буде так, як раніш. І що саме головне - політики це теж зрозуміли.
Є відчуття, що всі сепаратистські настрої вляжуться за тиждень-два, бо Ахметов пов"яз, він у заручниках власних рішень. Зараз він зробив крок назад, аби зберегти хоча б те, що в нього залишилось. Не пройшов факт невдоволеного народу. Та і власний рейтинг тріснув у результаті пасивності, грі у власних інтересах. Тому все скоро скінчиться.
Єдине, що важливо - це людські життя.  Життя з обох боків протистоянь. З одного боку - служба країні, народу. З іншого - голод, жебраче життя і 200 грн. на горілку. Трагедія нашого народу саме в цьому. На людей у нас не зважають. Ми самі забули про себе, про власну гідність та відчуття справедливості.
Ми себе перестали поважати настільки, що дозволили декотрим людям розпоряджатися нашим з вами життям.
Я вірю, що всі ці жертви не просто так. Це все не просто так. Повинен був бути переламний момент.
Аде ж ми з вами маємо право на нормальне життя. Чи не так?

Ось вона - війна.

Боже, дивишся сюжети Nastya Stanko і здригаєшся. Батальйон "Айдар". Молодці хлопці і не тільки. Дають інтерв'ю, сміються, їдять, сплять, читають книжки і живуть хвилинами до бою. Бій. Це війна, це не АТО. Справжній бій. Мурашки по шкірі, сльози (нервове, мабуть)... Коли починаєш вдумуваться, налітає жах, злість, ненависть... До кісток проймає. Все, що ми тут бачимо - це лиш мала частина того, що ТАМ відбувається насправді. Ми тут у захисті, ми в тилу. А там - війна. Ми тут цього не відчуваємо. Ми слухаємо, або дивимось Раду, заяви різних політиків, звіти... Все це фігня. Там - війна. У нас в країні - війна. Чим більше дивишся ось таких сюжетів, коли наче і далеко від тебе але з екрану на тебе дивляться рідні тобі українські очі, чуєш рідну для тебе українську мову... І ось саме тоді починаєш шкірою відчувати війну. Це не фото-, відеозвіти з далекого Іраку, наприклад... Це близько, це коло твоїх вікон, коло твоєї голови, у твоєму серці....

P.S. це тільки я так відчуваю?

Що робити з публікаціями?

У першому блозі я достатньо писала про події у нашій державі, про початок революції, про перебіг подій. І ось стала дилема - чи є сенс переносити сюди всі ті публікаці? 
Подумала і вирішила, що не буду цього робити, а просто закину посилання на  блог сюди і якщо хтось матиме бажання, будь-ласка, перейдіть по ось цьому лінку, а там - на міточку "Навколишній світ", або "Моя Україна" і читайте на здоров'я! ;-))

А тут я просто продовжу думати і писати. А ви, якщо матимете таку ласку, читайте і пишіть мені щось теж. Я дуже люблю спілкуватися. Дуже!



От і привіт!

От вам і привіт!
Нарешті я спромоглася, чи руки накінець дійшли до оформлення мого другого за рахунком блогу. З чим я себе, власне, і вітаю.


Перший я створювала виключно для свого захоплення - вишивки. А потім стала додавати туди інші пости, про ситуацію в державі, мої думки, про інше навколишнє...
І тих постів почала збиратися купа. Почалось все плутатись і я сама також. Тому ось і вирішила, що потрібно все це розділити.
Тому починаю свій так званий "окремий щоденник" на думки- роздуми про все інше, окрім вишивання ;-))

Прошу приєднуватись, коментувати, обговорювати, буду вдячна і безмежно рада!!!