29.11.14

Кожна дата як остання.







Ось рік минув, як все це сталось, перші заклики у Фейсбуці від Найєма, термоси і чай.... А потім понеслось: ніч з 29 на 30 листопада, Марш Мільйонів, Грушевського, Інститутська. Ми згадували 21 листопада недавно як початок Євромайдану, на багатьох каналах та радіо були марафони в ефірі, сьогодні згадуємо розгін студентів і також марафони, спомини.... Через якийсь час буде дата початку подій на Грушевського. І т.д......



Я про що хотіла написать... Надіюсь на те, що колись, у підручниках історіі ці подіі так само не будуть висвітлені однією датою. Все відбувалося так стрімко, швидко, кожен день можна пам'ятати як "дату", кожен твій крок, кожне відкриття Інтернет-сторінки, кожен репост був переломним у ситуаціі.
Пам'ятаю, незадовго перед розстрілами на Інституціькій, ми проходили біля ще "живого" Дому профспілок і я казала друзям: "Як симовлічно і як моторошно.... Я відчуваю як через мене, через моі руки, мозок, серце протікає історія... Ми зараз йдемо по історіі... " і тоді всі зі мною погодились. Незвичне відчуття, якщо чесно, тоді наче була втрата себе, злиття з людьми, з подіями...
Я приписую себе частково до "диванноі сотні", бо багато було репостів з моєі сторони, розумію, що і флуду непотрібного теж будо немало, але тоді було відчуття одне: аби більше людей дізналося про ту чи іншу інформацію, щоб зреагували, перепостили, побачили....

Зараз згадуючи кожен ранок, коли прокидались з пультом в руках, з телефоном і айпадом під подушкою - з чимось, що могло швидко увести у курс справи - розумію, що ми жили тими подіями.... Як же ми раділи, коли після спроби штурму беркут відступив! І ті дзвони Михайлівського! Навіть зараз тремтіння і мурашки по тілу. І зразу ж по Громадському передають заклики зі сцени "КИІВ ВСТАВАЙ, КИІВ ВСТАВАЙ, ВСІ НА МАЙДАН!!!!!!!!".... Ой... як же воно згадувать, як же воно болить..... А потім радість - хлопці стоять, хлопці СТОЯТЬ!!!! Навіть тут знайшла ті своі пости, читаю і обливаюсь слізьми, от воно як, свободу виборювати. Я тоді воліла на колінах через весь Майдан повзти, аби хоч якось виказати свою подяку і повагу кожному батьку, сину, брату, дядьку, кожному з тих, хто там стояв!

А як почалося Грушевського... Це був той момент, коли стало зрозуміло - все, повернення назад немає. Був страх, була незрозумілість, невпевненість, а чи вірно все це, а чи правильно, але десь розуміла, що без радикальних дій нічого не зміниться.... Просте стояння на площі поверне нас якщо не в 2004, то в 1991 точно.... Боялася брати відповідальність на себе за такі думки. Коли мені кажуть, що нічого не змінилось, я кривлюсь і йду від таких людей, бо перше, що змінилось - ми в мить, болісно і ламко, навчились брати на себе відповідальність і це перші дзвіночки для наших політиків....

А далі були щосуботи постійні, нічого не вирішуючі Віче, а потім була Інститутська.... Про це я потім напишу окремий пост, бо парою фраз тут не відбудешся.

То я ось про що. Ця революція це не початок і кінець, а між ними палатки і вигуки. Ця революція не просто почалась 21 листопада 2013 року. Це є 3 місяці боротьби, важких рішень, ламання стериотипів, ламання власних думок, мозку, уявлень, принципів, свідомості і світосприйняття. Кожен день це дата варта уваги. Кожного дня ми вилазили з кокону, дуже болісно, дуже важко, з ранами тіла, ранами думок і відчутів. Ми прокинулись.
І я знаю точно, якби все закінчилось як тоді у 2004, ми б ще більше вгрузли в кокон, обвішались ще більшими рожевими окулярами...

Трансформація суспільства відбувлась. Це відчули не всі в нашій державі і нікого за те винуватить не слід. Я просто вірю, що все змінюється, я це бачу і відчуваю, як тоді, на Майдані - як через мене протікає історія....