14.07.14

Допомога потопаючому, як відомо справа рук його ж...


Прочитала "Брат на брата" Мушкетика та "Залишенець. Чорний ворон." Шкляра. 
Вражена. Художня література, але ж ніхто не відміняв суті, чи не так?
Хто не читав та не знає про що йдеться, ось:

"Брат на брата"Рідні брати Матвій та Супрун служили козаками у війську Б. Хмельницького, брали участь у битвах та походах періоду Визвольної війни. Матвій зобов'язаний життям своєму рідному братові, який врятував його під час переправи через дніпрові пороги. Після смерті Б. Хмельницького Матвій служить в канцелярії новообраного гетьмана І. Виговського, а Супрун підтримує полтавського полковника Мартина Пушкаря, який, спираючись на допомогу Москви, намагається усунути від влади І. Виговського.

"Залишенець. Чорний ворон"
Роман відтворює одну із сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років.


Якось воно у нас так повелось, що українська нація завжди мала над собою домоклів меч у вигляді чи то Росії, чи то Польщі. Ця біда висіла над нашою державою не зважаючи ні на що. Цікаво, що це не минулося згодом. Таке враження, наче ми є колонією чи одних, чи інших. 

(пишу і розумію, як крізь слова історія пропливає... наче зараз, ось саме зараз все це через мене проходить... дивне відчуття, легке...)

Дивує інше. Як ми за всю нашу історію не розтратили свою самобутність і народ. Чому ми й досі тримаємосьу кучі, існуємо між цими двома глибами, а? Якось викручуємось, але тримаємось. Може в цьому і є наша історія, буденність і спосіб життя?

Почала розуміти, що оця наша "викручуваність"не просто в крові, а і в головах. Це на історичному рівні, на генному. Ми, як ото вертимось між цими двома "братами", так звикли і жити в буденності.
Тепер перейду до сьогодення.
Біженці. Хто вони такі і що із себе представляють?
З Вікіпедії: "Біженці - особи, які внаслідок обґрунтованих побоювань стали жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебувають за межами своєї країни та не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок таких побоювань".

Хм. А наші ж тоді - хто? Якщо слідувати цьому значенню, не вдаючись у подробиці та сенс, наші ж тоді - хто? Вважаю, що доцільніше було б їх назвати "тимчасово переселені". Але аж ніяк не біженці. 
А якщо чесно, то у моїй уяві "біженець" - це є особа, яка внаслідок надзвичайної ситуації мусить тимчасово піти з власного помешкання, постійного місця існування. Тобто, такий форс - мажор (як от у нас АТО, чи війна - як вам заманеться), коли нема де жить, нема що їсти, нема грошей і т.д. Які потребують повної соціальної допомоги. Тобто, майже бомжі. Грубо? Але якось так мені думається.
Якщо брати до уваги, що зараз у нас люди, котрі вважаються біженцями переїжджають на іншу територію нашої держави, аби перечекати бойові дії, які є у них вдома, то якби ну не зовсім вони такими можуть називатись... 
Ні, я все розумію, все знаю. Так, потрібно забезпечити цих людей необхідним. Дати захист. Але НЕ ОПІКАТИ. В тому сенсі, що ми, по доброті душевній, тягнемо допомогу, їжу, одяг, гроші, а виявляється ми їм ще й винні! Бо весь цей час "ми їх не чули". А тепер "винні їм". 
І так, погоджуюсь, не всі такі. Є сім'ї, котрі ноги ладні цілувати волонтерам, людям, які поміч приносять. Подекуди навіть відмовляючись від такої... Але в більшості своїй ось ці "біженці" виявляються елементарними пристосуванцями, які вбачають користь в ситуації.

*** В одному з київських садочків працює вихователька. родом з Донецької області. Проживає у Києві вже близько 30-ти років. Прийшла до завідувачки дитячого садка прости аби та їй підписала папери, які вона буде подавати на отримання статусу біженки*** 

А тепер повертаюсь до теми "викручуваності". 
Я думаю, що як воно здавна повелося, що нам потрібно бути серед "чудесних сусідів" в'юном, аби вижити, так воно в долю кожного з нас і заїлось, вп'ялось у кров, у гени. Ми викручуємось там, де нам потрібно і вигідніше. І стрибаємо, як та мавпа з анекдоту - між гарними та розумними. Де краще - там і ми.
І доти у нас буде таке життя, поки ми не навчимось пристосовуватись до чогось одного і жити в цьому, а не вештатись між "гарним життям" в ДНР, ЛНР, та  "подяками" нашій армії, за те, що відвоювала Слов'янськ у "тих тварюк".... Доти ми будемо брати у черзі за гуманітаркою по 2 пайки, або здіймати галас, що комусь більше дісталось... Доти будемо казати: "А чого йому можна, а мені ні?!"...Доти ми будемо підстраюватись під ту владу, яка є наразі. Доти ми будемо сидіти до останнього з дітьми у розбомбленому будинку, а потім кричати по усіх усюдах, що діти залишились сирітами...Доти ми будемо брати хабарі, бо "отой же бере і йому нічьо!" та разом з тим ходити у вишиванках... Двуликість нашого народу вражає. І масштаби цієї двуликості теж.
А чи можемо ми вилікуватися від цієї "хвороби"? Чи колись напишуть у підручнках по історії фразу : "... і ось після цього Україна стала самойстійною, незалежною державною, могутньою...". Та тільки так, аби сенс сказаного був у крові кожного громадянина...
Та коли ж воно це таке буде? І головне - хто нам в цьому може допомогти, крім нас самих???