19.02.15

Дні пам'яті Небесних ангелів...

Сьогодні 20.02.2015 року.
Рік тому, також у п'ятницю, моє життя розділилося на "до" та "після". Я побачила війну. Війну, яка була розгорнута на невеличкому клаптику міста, але всеохоплюючу, поглинаючу, війну, що оголила почуття.


Тоді нам на роботі дали вихідний, бо багато людей просто фізично не могли дістатися з Лівого берега. А ми, маючи вільний день, написали у Євромайдан SOS у ФБ і захопивши дівчаток з покривалами поіхали у гущу подій.
По новинах хаос, в Інтернеті хаос, відчуття тривоги і нерозуміння того, що ж там відбувається. Страху іхати туди не було, було бажання хоч чимось допомогти, хоч якось бути потрібним. Тоді здавалось, що ось саме я допоможу, ось саме моя допомога може бути вирішальною! Не боялись, летіли туди...
А там була війна.
Ми, народжені діти в СССР, несвідомо переживши розвал та отримання Незалежності, 23 роки до того війну бачили лише по ТВ, були вражені. Я не кажу за інших, я за себе.
Тоді, приіхавши на Майдан, ми потрапили у саму гущу подій: ше виносились тіла, збирались по шматках, стояв вітчутний запах гарі від спалених шин.... Ми допомогли дівчаткам віднести покривала у штаб Правого сектору, і, мабуть, не розуміючи ще тієі миті, що ж все ж таки відбувається (зараз згадую - просто сюрреалізм якийсь), пішли пройтись через площу до Грушевського.
Момент прояснення настав, коли підійшли до сцени..... А там... А там почали відспівувати Янголів.... Це не було анонсовано, це був вечір п'ятниці 19.02.14.
Я писала своі відчуття у пості "Сьогодні, мамо, я побачила війну"
Я стояла там, під сценою і ридала, тихо, собі. А поруч мене стояли сотні таких самих як я.... І питання виривалось назовні, викручуючи нутрощі, розриваючи серце, спотворюючи мозок - ХТО? ХТО ЗА ЦЕ ВІДПОВІСТЬ? Хотілось кричати, на весь голос, кричати! Бо біль був, жорстокий, пронизуючий тіло,  біль! До кісток, до м'язів! Хто, хто за це відповість????????

Тоді чоловік вивів мене звідти, бо я трусилась -  я  п о б а ч и л а  в і й н у.
Коли хтось зараз каже, що ми сидимо тут у Києві і не знаємо, і не відчуваємо того, що зараз відбувається на Донбасі, я заперечую! Заперечую, бо коли ми тут оплакували Небесних Янголів, кожною клітинкою відчуваючи гнів, злість, розчарування, БІЛЬ, там, на Донбасі з прапорами РФ вони вимагали "рускава міра"! Та що ж.... Ми вас простили, тепер за ваші душі там вмирають Янголи.... То буде на вашій милості....

Коли ми вийшли з площі та пішли пити каву до Інституцькоі, зустріли друзів і на власні очі спостерігали як Парасюк один, зі сцени, руйнує парою слів, здавалося б, стіну! Як була вивільнена енергія народу, як були скинуті кандали.... Такою ціною, такою важкою втратою.....

Тоді ж, попавши додому, в мене були відібрані всі гаджети і вимкнені всі засоби зв'язку зі світом, аби заспокоілась... Засинала з німим питанням на вустах - хто за це відповість?

І біль. Постійний біль, який не минув і до сьогодні. А ще стійке відчуття, що не маю права посміхатися, коли Янголи загинули, не маю права чомусь радуватись, бо ВОНИ пішли за моє це право....


Сьогодні ми маємо помолитися за них, як вони весь цей рік, моляться звідти за нас....


"..... сьогодні, мамо, я побачила війну.... "

Немає коментарів:

Дописати коментар