31.12.14

З Новим, 2015-м, роком!!!

2014-й.... Який він був? 
Це був особливий рік для всіх нас із вами. Нас усіх цей рік змінив. Без винятку. І раніше так само було, просто ніхто не замислювався над тим...
Скільки всього сказано, скільки всього написано, скільки всього обдумано і зроблено... Ми всі стали дорослішими на один рік, розумнішими, мудрішими, мужнішими, добрішими один до одного, чуйнішими, не байдужими до чужого горя та проблем. Ми стали сильнішими. Однозначно!
Друзі, хотілося б привітати усіх вас з Новим роком! Побажати усім вам незламності духу, непорушного прагнення до мети, реальності бажань та можливості іх здійснення! Хай у новому році вам пощастить, хай виповниться все задумане! Сили вам усім! Любові! А саме головне - МИРУ!!! Це слово стало для нас у році, що минає, знаковим, головним, болючим.... Дай нам Бог у наступному році не знати, що таке війна, забути, що таке читати щоранку та перед сном погані новини з фронту. Дай нам Бог у наступному році витримки та терпіння!
Друзі, з Новим роком, з новим щастям! ВІТАЮ!!!!


24.12.14

Повернення до книг

Ви мабуть здивуєтесь - до чого книги?
А ось так, захотіла поділитися дечим....
Колись у дитинстві любила читати, все, що бачила, що було на полицях. Іноді по декілька раз перчитувала одну і ту ж книгу. З дитячих була одна улюблена "Мадікен і Пімс. Ми всі із Бюлербю" Астрід Ліндгрен.  Закінчувала останню сторінку і починала з початку...
Перед сном також читала. Не засинала без книги.
Поки не поринула у доросле, справжнє життя. Ще б навчання, то нічого, а от робота з головою занурила у дійсність. Потроху забувала я те читання.... А потім заміж: інші порядки, звички, дійсність, гаджети..... Не одного разу піймала себе на думці, що розучилася занурюватись у книгу, все одно поволі "виринала" у справжнє життя.... І місця собі з книжкою знайти не могла....
Десь далеко-далеко в середині вітчувала - не можу повернутися до себе колишньоі, тієі замріяноі, наівноі дівчинки..... Так хотілося туди, назад.... Доросле життя... ех, де воно береться на нашу голову? І гірко не від того, що дитинство і юність минули, а від того, що повернути нічого не можна.....
Кажуть, хто сумує за минулим, тому важко йти у майбутнє. Не погоджуюсь. Минуле - то наше все: спогади, думки, кроки, помилки....
Я не хочу дорослішати. Хочеться відчуттями туди, назад... Іноді забуваю, що мені вже 30-ть.... Боже, Боже, як же швидко промайнув час.... Як же швидко він спливає.... Тому тільки й можемо, що відтворювати в пам'яті щось з минулого, аби загальмувати теперішнє... Отак згадуєш 90-ті і вчора ж було, ан ні... минуло 20 років (!!!!!!!!!!).  Боже, Боже, 20-ть літ... Невже ж мені стільки?????
Колись в дитинстві я ображалась, як мені давали менше років ніж було насправді. Сьогодні ж - радуюсь! Мушу іноді виправдовуватись, як цигарки чоловікові купую у МАФах, паспорта вимагають. Якось пройшла тест (із сотні всяких в Неті) і він надав інфу, що мені 23 роки. Ех! Але якщо по правді, десь на стільки я себе і відчуваю. Думаю, це добре))))
Але я не про це зараз....
Набридли мені всі гаджети, хочеться втекти від повсякденності, хочеться повернутися до себе колишньоі, зануритись у казку... Приходиш додому з роботи, з памороками в голові за день, а тут - істи треба приготувати, підмести, кицьку покормити і понеслась.... Побут, очі б моі його не бачили....  Як повернутись, як?
Книги. Вони мене рятують. Знайшла сайт де продають украінську літературу перважно і на нашій рідній мові.... Який же я скарб знайшла!!!!!! Вже 2 книги за 5 днів "проковтнула". Про що вони запитаєте ви? Про життя.... Про почуття і відчуття. По украінське село, про те, чим живе проста людина, що відчуває і про що думає... І знаєте, я почала відключатись від дійсності. Забувати про все на світі. Я знову навчилась "пірнати" у книгу!!!!!
Знаю, з часом мене "попустить", трохи темп збавлю, але вже летить до мене наступне замовлення на книги....
Сьогодні закінчувала, дійшла до останньоі сторінки, дуже емоційна історія була, ледве стримумвалась.... Аж тут чоловік щось хімічив у мене в телефоні, а потім показав, зо поставив "живі обоі" у вигляді чорноі-чорноі кицьки у шапочці! Іі можна чухать, скубать! Так цікаво! Особливо тому, що вдома у мене живе таке саме чорне пухнасте)))))
Знаєте, мало не заплакала... Ось така дрібничка.... І не дрібничка наче...
Пішла за чажм і подумала, що все ж таки я повертаюсь "до себе колишньоі". Це дуже важко зробити, бо життя - воно таке - поверне в дійсність і не згледишся.... Але завдяки книжці я можу втекти від нього, поринути у минуле, у своі відчуття і думки.
Сьогодні у мене була цікава подорож....
А завтра мені привезуть як мінімум 3 нових "стежинки" і я помандрую...
Мандруйте, повертайтесь до минулого, іноді це дуже потрібно....


02.12.14

І знову настала зима...

А на вулиці мороз і холодно...
Друге грудня і можна з впевненістю сказати, що Зима вступила в свої права.
Мені тепло і затишно. Навіть на роботі.

Їдеш додому, перебігаєш з метро в маршрутку, з маршрутки до будинку і думаєш "Пошвидше б... холодно..." Дивишся на свої минулорічні чоботи, витираєш їх у ванні та ставиш під батарею, аби висохли....Не купила нових. Знаєте, якось стало все одно до нового... Ну як... Ці ж ще нормальні, можна і в них цю зиму перебігать. Не знаю, чи то вже дійсно подорослішала і стала більш раціонально дивитись на речі, чи то час такий? Час, коли пріорітети змінилимсь. І якось само собою вийшло, що зараз купуєш потрібне, а не бажане. І діло тут не тільки в елементарній економії, а в питанні - а воно потрібно? Що зміниться у світі від того, що ти купиш нові чоботи? Хто дізнається, що вони для тебе нові?
Я все це до чого?
Про минулу зиму казали, що вона нас змінила... В моєму випадку мене змінює саме ця зима, що зараз іде. Цілий рік був таким собі буфером, цілий рік настраювались антенки у мізках...
Зараз мені вже не потрібні 120-ті капці, чи сумка... Тобто, як нормальну дівчину, мене все це хвилює, але переважає інше - на яку мить все це тебе зробить щасливішим? Купувати необхідне потрібно, але.... І знаєте... так все просто одразу стає... все стає таким очевидним в житті.
Я вже менш переймаюсь тим, що на мені джинси "висять", бо схудла, ну і клопіт з ними, носити ж я їх не перестану, мені в них комфортно. Мені вже дійсно байдуже, що хтось із знайомих поїхав відпочивати на Новий Рік у теплі краї, а я з якихось причин не можу собі дозволити цього... А можу не хочу? Мені зараз цікаво, що їдять бійці в АТО.
Цінності змінились. І ми - змінились.  Просто хтось відчуває це, а хтось поверхнево думає, що змінився.
А ще я сьогодні слухала радіо "Вести" і туди додзвонився 12-річний хлопчик, який прочитав в ефірі статтю газетну, в якій викладена інформація скільки у Харкові за певний період було вибухів, замінувань тощо.Ведучі були в шоці, що у 12-ть років діти цим переймаються і читають такі статті. Далі діалог ведучого з малим:

- а чого ти не в школі?
- а уроки з 9 годин.
- а ось тобі не страшно за всі ці вибухи і події, що зараз відбуваються в Харкові?
- ні... тут не страшно. Але якщо подумати, що ми межуємо з Донецькою областю, то маємо бути сильними....

Слухала я все це і мову мені відібрало... В який, все таки, цікавий час ми живемо, яка нація у нас вже народилась і народжується... Хотілося б подякувати батькам цього хлопчика за його виховання і свідомість... Думаю, він виросте достойною людиною, якій важливо те, що у його місті відбувається, ніж можливість придбати 150-ту шапку....
Якось так....  

29.11.14

Кожна дата як остання.







Ось рік минув, як все це сталось, перші заклики у Фейсбуці від Найєма, термоси і чай.... А потім понеслось: ніч з 29 на 30 листопада, Марш Мільйонів, Грушевського, Інститутська. Ми згадували 21 листопада недавно як початок Євромайдану, на багатьох каналах та радіо були марафони в ефірі, сьогодні згадуємо розгін студентів і також марафони, спомини.... Через якийсь час буде дата початку подій на Грушевського. І т.д......

22.11.14

Як сніг на голову... Вибачте, бійці, що я в теплі!

Цей пост для тих, хто каже, що нічого не змінилось. Хотіла написати щось типу "Аааа, зима прийшла, кльово!" або щось таке.... А потім прийшла думка, що ніфіга це не кльово і діло не у слякоті на вулиці. Діло в бійцях АТО, в тому, де і на чому вони сплять, як обігріваються... Діло в Кіборгах, які в аеропорті засинають, слухаючи свист вітру над головою (це якщо мають змогу заснути....). Діло в людях, будинки яких рознесені Градами... Зараз почую: то вони самі винні, чого там сиділи, треба було ноги робить і вони самі того хотіли, хай тепер радуються! Я, чесно кажучи, і сама так подумала... А з іншого боку, уявіть, скільки може померти від холоду і голоду, вони ж такі люди, як і ми.... І ти мимоволі починаєш шукати номера карт, аби відправити гроші на обігрівачі, термоодяг, чи ковдри... Ти не знаєш кому ти відправляєш, але надієшся, що все ж таки ці гроші дійдуть до адресата у вигляді теплих речей чи елементарної їжі... Кажуть, ми не змінились? Бісять такі слова. Бо раніш, ми сусідів не знали, боялися "Добрий день" у ліфті сказать, а зараз ладні віддавати гроші, аби тільки незнайомим нам людям було трішечки краще, ніж було годину назад.... Рік назад, ми не знали, що таке війна, ми не знали ціну людського життя, ми не розуміли, як воно оплакувать Небесню Сотню, загиблих на війні....А от сьогодні я порадувалась першому сніжку і тут же піймала думку - я радуюсь, а у людей ТАМ не те, що холодно в хаті, чи їсти немає чого, а й хати немає.... Хай краще зійде цей сніг, бо у вікно дивитись неможливо.....

20.11.14

Річниця Майдану. Революція Гідності 1.0

Хіба вже рік минув? Хіба вже рік?
А наче вчора, ні сьогодні наче...
Переглядаю фото й плачу...
Дорослішою стала... не на вік...
Надія жевріла - щось зміниться чи ні?
В очах людей - рішучість і свобода
Вільнішго ж немає роду...
Ми ж знаємо яка вона в ціні...
А потім Сотня... Ні, їх більше у труну...
Під кулі йшли, щоб дати нам дихнути.
І пам'ять мОю завжди може сколихнути -
Уперше, мамо, я тоді побачила війну...©
(Фото моє)


29.10.14

Як ми ще раз вибирали.

І знову здоровенькі були!
Сьогодні третій день після виборів в нашу РАДУ.
Думала, напишу зразу ж як проголосую, але сил не було, та і думки треба було в купку зібрать.
І, як кажуть, вчитись ніколи не пізно, тому на цей раз навіть тезисно собі записала, чим же хочу поділитись без сумбуру.

15.10.14

День Украінськоі культури

Сьогодні 15 жовтня. Вже другий рік поспіль ми влаштовуємо на роботі День Української культури. Це таке  собі невеличке свято - ще один привід маже цілий день побайдикувати ))))
Ну як... Робота якось робиться, але українські пісні, що лунають з першого поверху наснаги на працю не додають)))) Плюс до того тролінг керівництва схвалюють всі.
Народ у нас працює творчий і ось що з того вийшло!














26.09.14

Віскі і АТО.

Сьогодні п'ятниця, останній робочий день. І як завжди починаєш задумуватись - а що б таке сьогодні учудить? Кудись піти-завіяться, чи то у кіно, чи може на піцу з пивцем... А ще я б віскі випила. З льодом і коллою.
І тут як ураган прилетіло в голову.



23.09.14

23.08.14

З Днем Незалежності!



Незалежність у руках в нас - маємо тримати
Бо цінніше за життя неможливо мати
Є і ріки, і поля в нас, розум має бути
Аби все це зберегти нам, аби не забути

Скільки років просиділи, по хатах ховались
А відстоювати рідне ми б із вами мались
І нарешті показали, що хата "не з краю"
Показали всьому світу де шматочок раю...

Прокидайтеся й вставайте, як казав Шевченко
Бо без волі і бажання в нас не буде Неньки....
Скільки крові вже пролито... Ми не маєм права
Все забути, відпустити, наче то забава...

І у цей День, в наше свято, доведемо, люди
Що погано й безнадійно в нас уже не буде!©

Слава України! Зі святом Дня Незалежності вітаю!!!

Наш свіжий подих - наша Незалежність!

Слово "незалежність" - якесь громіздке і неохопне явище. Її неможливо торкнутися, але відчути - запросто.

Що відчуваємо ми, українці, у цей день?
Дата 24.08.2014 року буде занесена у підручники історії як найбільш відчутна за всі 23 роки, що ми її маємо. Відчутна, бо коли намагаєшся втримати те, що у тебе забирають, то найбільш починаєш цінить те, що маєш. Як там: "Счастье, это когда начинаешь любить то, что имеешь...."? От десь так воно зараз все і відбувається. Пелена з очей спала вже. Накінець "занавес" впав.

17.08.14

Тут буде тепліше....

Повертайтесь з-за кордону, там чужії люди
Тут спокійно, тут надійно, тут кращеє буде
Рідна земля привітає і трохи накормить
І води дасть, і пригріє, як мати - пригорне...

Повертайтесь, не баріться, там усюди краще
Але тільки на Вкраїні не буде пропащо
Тільки тут, у власній хаті буде вам тепліше
За кордоном буде добре, а не буде ліпше.....©

12.08.14

Повертайсь на Україну!

Хотіла написати невеличкий звіт про нашу першу закордонну подорож, розповісти, де ми були і що бачили, але якось не пишеться... Ну ніяк. Не пишеться, бо не вистачає слів, аби донести, як ми вражені, здивовані, спантеличені, приголомшені, що там ще? Справа не в тому, що ми перший раз побували "за бугром" і тепер не-можемо-передать-як-там-кльово, ні. Додам, що ми не в Єгипті чи Турції були, шикувати особо і нічим. П'ятизірковими готелями і не пахло. Ми були в Болгарії 1,5 тиждня, покупалися в морі, в Чорному морі, але не в Кримському. А потім поїхали далі, через Румунію в нашу рідну Україну. І ось тут починаються думки.

18.07.14

Чорна дата для усього світу - 17.07.14

Що - небудь писати, виказувати свої думки вже немає сил. Факти - серед загиблих є 80 дітей.
Просто ось:
1. Дівчинка, яка летіла в літаку, фото перед вильотом...

2. Публікації у російській пресі...


3. Висновки...

Більше, мабуть, нічого не потрібно говорити, правда?
Хай земля буде їм пухом, хай з неба нам вибачать за це, хай згорять ті тварюки, які це зробили. Більш нічого.

15.07.14

Війна дійшла і до мене...

Це я писала 15.06.14

Знаєте, реальність дуже чітко починаєш відчувати, коли з-під Донецька повертається твій 25-тирічний родич, контрактник і розповідає як там було. Розповідає, що вони були на блокпості і не йшли в бій, а ось сусідній блокпост оборонявся. Розповідає, що бронежилети ні к чорту, бо наче ганчірка у разі прямого попадання. Розповідає, що група, яка прийшла їм на зміну попала через день у полон. Розповідає
, як повертаючись додому через Запорізьку область відбивались від жителів, підприємців, простих громадян, які намагались їм всучити воду, цигарки, їжу... Розповідає, що зараз на Донбасі вже легше, бо місцеві жителі прозріли і просять їх захистити від ДНРів, ЛНРів і іншої "нечисті". Ось так слухаєш Льошку, пам'ятаєш його, малим хлопчиком, знаєш його історію служінню країні (батько був прапорщиком і зумів привити хлопцю повагу, любов, патріотичність), знаєш, як він колись бідкався, бо армія розвалюється, їздив працювати до Чехії, думав кращого життя знайти та повернувся сюди, пристав на контракт, бо життя без армії не уявляв.... і розумієш, що у той полон міг попасти саме він..... Розумієш, що там гинуть такі ж патріоти і віддані молоді хлопці і впадаєш в ще дуже жорстокішу реальність.... Це страшно. Це дуже страшно.

А це сьогодні:

Пам'ятаєте, я розповідала про родича з Кіровоградського спецназу, котрий був у Донецьку на блокпосту? Так от, тільки що по Громадському сказали, що терористи обстріляли блокпост кіровоградських бійців.... Є 8 смертей і поранені. Поки чекала, що Льоша перетелефонує, думала втрачу свідомість. Виявилось, він в Кіровограді, живий-здоровий, але ці 8 смертей його друзі, з його роти. Сюрреалізм. Мене трясе і навіть уявити собі не можу, що в голові у нього......

І малий (так я його й досі називаю) нікому не казав, що був у Слов'янську.....

Як тепер жити і знати, що він там? Знати, що він 100% може бути там і був? 
Як же я розумію батьків, матерів, сестер, братів, у котрих рідні знаходяться ТАМ....
Словом цього не передати.....



14.07.14

А хіба заховаєшся, а?

Хочу зціпити зуби і закрити очі
Не бачити новини зранку і до ночі
Там людей вбивають в прямому ефірі
Там життя минає, поруч, на подвір'ї

Заліплю я вуха і закрию очі
Я забути мрію й згадувать не хочу..
Тільки не подітись від війни нікуди
Там щодня вмирають безневинні люди

Як закрити вуха, коли ворог лізе
У твою хатину просува мармизу
Дати в пику треба, щоб перевернувся
Й у смертельних муках назавжди зігнувся....©


Допомога потопаючому, як відомо справа рук його ж...


Прочитала "Брат на брата" Мушкетика та "Залишенець. Чорний ворон." Шкляра. 
Вражена. Художня література, але ж ніхто не відміняв суті, чи не так?
Хто не читав та не знає про що йдеться, ось:

"Брат на брата"Рідні брати Матвій та Супрун служили козаками у війську Б. Хмельницького, брали участь у битвах та походах періоду Визвольної війни. Матвій зобов'язаний життям своєму рідному братові, який врятував його під час переправи через дніпрові пороги. Після смерті Б. Хмельницького Матвій служить в канцелярії новообраного гетьмана І. Виговського, а Супрун підтримує полтавського полковника Мартина Пушкаря, який, спираючись на допомогу Москви, намагається усунути від влади І. Виговського.

"Залишенець. Чорний ворон"
Роман відтворює одну із сторінок української історії — боротьбу українських повстанців проти радянської влади у 1920-х роках. В його основу покладено історичні документи, зокрема, з розсекречених архівів КДБ. Робота над романом тривала майже 13 років.


11.07.14

Ми не чуємо Донбас.. А чи він нас чує?

Вчора на Громадському ТВ була в ефірі дівчина, яка розповіла, що не може спілкуватися з батьками. Вона сама з Донецька, по-моєму, проживає у Києві. Розповідала, що не може розмовляти з рідними, бо політика та війна розділила їхні погляди. Каже, що навіть не може запитати: "Як ви там?", бо у відповідь неодмінно чує: "А що ж... як ми тут... Погано! У нас тут війна, а у вас там хунта в маслі катається, живе собі в угоду...".
Як таке могло трапитись з нашим народом, щоби так кардинально рвалися родинні ниточки. Що ж це таке?
Сприймання нами ситуації по-одному наштовхується на протилежну думку. Як говорити, що казати... І головне - про що тут розмовляти? Коли всі роки незалежності люди ТАМ жили у трансі. Дім-шахта-дім-шахта-горілка-тюрма-дім-шахта.... Невиліковність цієї "хвороби" вражає. І що саме цікаве та гірке, що люди не налаштовані на діалог. Якщо починаєш їм об'єктивно розказувати ситуацію, по поличкам розкладати все - з'являється непроламна стіна, заліплюється погляд і у відповідь - бандерівка! Ну так, я - бандерівка. І пишаюсь цим. І що далі? Що з того? Далі де діалог? Далі про що говорити? І тут одразу ж доказ - люди тупі (вибачте), зазомбовані, зпаплюжені інформаційним голодом, ненавистю до ситуації. То чому всі ці роки незалежності вони тільки те й робили, що верещали - почуйте нас!!! Але парадокс - НІЧОГО НЕ КАЗАЛИ! Почути німі слова? То як з ними говорити? Якими словами? Чим і як пояснити і розставити крапки над "і" у всій цій каші? Хтось знає? Це проблема, болюче питання, на яке немає відповіді. По крайній мірі поки що.
А ще мені не зрозуміло інше. Чому 19-тирічні хлопці горять у танках, відвойовуючи, по суті, не потрібні їм території, бо більшість загиблих чомусь із Західниної України. А інші здоровезні мужики - біженці тікають від дійсності з голслівним: "Ты со мной не так разговариваешь! По-русски нужно! Вы нам все должны!!!!". Отут для мене дилема і ступор.
І як з цим нам далі жити?

03.07.14

Україна Популярна.

Ну що ж, як бачимо, Крим «навернувся» в цьому році. Там відпочивають «обрані». Або і не відпочивають. Той ажіотаж, який повинен був бути якось не вийшов. Кримчани в шоці, бабуськи вже не люблять Путіна, ненавидять Аксьонова і всю його братію…. Але ж як виступали, а! Задивлялась я, як бачила відео з отих мітингів, концертів та іншої лабуди… Мабуть, пару сімей, які йшли тоді з концерту та казали «Ми чекаємо покращення!!» напевне його отримали.  Але зараз не про це. Я про інше. Я про відпочинок «за бугром».

Воно все так співпало, що у цьому році ми їдемо відпочивати у Європу. Рішення було прийняте давно, ще у вересні минулого року, а тут революція, анексія Криму і впевнена відраза до всього, що пов’язане з «русскими» (виходить, що і до Криму також. Хоча любимо його безмежно, але виключно у складі нашої держави.).
І ця подорож не просто для нас є важливою, що вперше їдемо «не в Крим», а якось захоплено ми сприймаємо все це.  Збори, підготовка, очікування чогось неймовірного (бо ж на авто їдемо!!). відкриття інших світів і емоції! Нові враження! Справжня подорож!
І ось що я для себе відмітила у цій ейфорії…
Знаючи по розповідям знайомих, друзів та родичів про подорожі за кордон, не важливо, чи то в Турцію, Єгипет, чи то в Європу, що при знайомстві з місцевими завжди мало місце питання «а ви звідки?» і, як правило, чомусь відповідали - «мы русские». Бо як скажеш «З України», то переважна більшість іноземців знизувала плечима, не розуміючи що це таке. Можна було ще сказати «Кличко». О! Тоді доходило… Але фраза «русские» розставляла все по місцях і її легше було сказати, ніж пояснювати – де ж та Україна на мапі знаходиться (та і не маленька ж країна, наче….)
А ось зараз, на тлі останніх подій, на хвилі всезагального піднесення патріотизму їдемо у інші країни з гордо піднятою головою і впевненим меседжем – МИ УКРАЇНЦІ! У вишиванках, з патріотичним манікюром (дівчатка), з вишиванками на авто, з прапорцями, бантиками і іншими атрибутами, які мають основну мету – показати, що ми – УКРАЇНЦІ. Ми воліємо розмовляти виключно НАШОЮ мовою, яку враз починають розуміти іноземці, ми воліємо слухати виключно НАШУ українську пісню, ми маємо бажання на весь світ, по всіх усюдах горлати – АААГОООВ, а ми з  УКРАЇНИ!!!!!


Що це? Бажання пропіаритись на подіях, показати, що «ага, це ми, це ми з України!», аби на нас захоплено дивились інші, чи все ж таки порив душі, поклик серця, відчуття на генному рівні, що потрібно всім на світі розказати про те, що є така нація, що з нами потрібно рахуватись, нас потрібно поважати! Що ми – сильний народ! Народ, який вартий уваги! Народ, який всьому Світу показав, як потрібно гуртуватися, як потрібно допомагати одне одному, як потрібно стояти горою за найближчого, як потрібно бути ЛЮДЬМИ! І нарешті - аби всі зрозуміли, що УКРАЇНЦІ – це не «русские»!!!!!!!!!!

27.06.14

Ми в їсторії. Угода з ЄС підписана.

27 червня 2014 року.
Ця дата колись буде прописана в підручниках історії. А ще, років через 300-500 наші нащадки слабо розумітимуть важливість цієї угоди. А ми зараз творимо цю історію. Сьогодні 218-й день Майдану та Революції гідності. За цей час відбулись кардинальні зміни, обмиті кров'ю людей. І тут діло навіть не в самому підписанні угоди, а, скоріше, діло в можливості народу величезної держави самотужки переломити хід подій та хід історії. От як подумати, ну що кожен з нас зможе... Але ж кожен - це краплина в морі! А разом - ми цілий океан! Сюди додалось все: і Парасюк зі своєю знаменитою промовою на Майдані, і Скрипін з Громадського з феєричними інтерв'ю Чечетова, Царьова і вже Шуфрича, і ювілейний концерт "ОЕ", і перемога Алжиру над збірною Росії у ЧС по футболу.... Ми на хвилі зараз, на хвилі патріотичного, емоційного, виправданого підйому. Ми не знаємо, що буде далі і чим для нас це обернеться, але точно маємо сказати "ДЯКУЮ" і Януковичу, і Путіну за те, що реально підняли нашу країну з колін.

Ми підписали Угоду про асоціацію з ЄС. Зробили крок вперед.
Слава Україні!!!
Героям слава!
Світла пам'ять загиблим...



23.06.14

Зрадливі потвори, або як змінюється нація.

Колись давно-давно, як мені було рочків з сім чи вісім, старша сестра навчила мене "Заповіту" Шевченка. То я ще толком літер не знала, а підніми мене вночі і попитай - як на духу настрочу. І так той "Заповіт" мені в пам'ть уп'явся, що коли вже проходила в школі ту ж саму шкільну програму по літературі, навіть не заглядала у підручник. Знала кожну кому, кожну паузу, кожен наголос. Хех, тоді ще на мене однокласники зуб точили за те, що виправляла їх.
Уп'явся мені той вірш у душу....
А на додачу до нього моєю щоденною книгою був "Кобзар".

{..... Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма...}

"Гайдамаки", "Катерина", "Причина", "Тарасова ніч", "Перебендя".... ой, все згадую, все пам'ятаю...
І воно сидить, не дівається нікуди. Впилось у кров, тече по жилах... Сидить тихенько, спочиває... Поки не прийде час і не вирветься на свободу....
Чи не тоді мені в мізки було вкладено основи життя, скажіть?
Скажіть, чи не тоді вросло в мене "..... кайдани порвіте......", "серед степу широкого, на Вкраїні милій....."... Чи не тоді засіло в мені почуття гідності, любові, справедливості?

Ой-ой-ой, що робить з людиною ".....і мене в сім'ї великій......"!!!  Розрив, круговерть, захоплення!!!!! Які ще слова можуть так чітко, гірко й разом з тим переконливо донести будь-якій людині, що своя земля - найрідніша?

Тож я питання собі задаю - а чи може людина, яка кров'ю, жилами, серцем, нервовим закінченням відчуває ці слова, не вірити у все це? Чи можна просто так, без болю сприймати все, що відбувається зараз? Чи можна ось просто так поклавши руки на коліна стверджувати, що вже все закінчилось?
Ні, претензій до "совка" немає. Є питання до моїх однолітків, свідомих людей, які живуть тут. Чому є перебіжчики, зневірені? Чому є скептики? Чому ми не можемо подолати оці зрадливі коливання у нашому суспільстві? Чому є ті, котрі наживаються на подіях? І тут справа не в політиках. Тут справа у простих людях. Це омерзенно. Чомусь відчуття до цих людей - бридота. Пристосуванці.
Але радує те, що таких чим далі меншає. Зникають потроху, зникають....... "....як роса на сонці....."
Викорінимо, змінимо, зможемо!!!!!
А той, хто говорить, що Революція Гідності зайшла у глухий кут, той просто сліпий, та так нічого і не зрозумів., або не захотів розуміти, пристосувавшись до подій.... Бридкі потвори.  Жаль таких людей. Бо обмежені. Бо дурні.....

(навіяно "Залишенець", В. Шкляра....)


20.06.14

Як воно, відчувати війну?

Nastya Stanko, Facebook

"Ми всі щось коментуємо, чомусь радіємо, щось засуджуємо, ми або вдаємо, або дійсно не розуміємо, що в нас війна. Реальна. Що ти отак говориш з людиною, а через кілька годин дізнаєшся, що її нема. Що при цьому різні генерали далі кришують, здають, перепродують. Що на Донбасі ніхто не надіється і не говорить про президента чи парламент, хіба що про те, як ВР варто спалити. Ми не бачимо, як люди виходять з-під обстрілу з дітьми і клунками - це все десь поза нами. Ми не відчуваємо, не хочемо чути, відмовляємось сприймати, що це війна. Що на ній гинуть не якісь безіменні десантники, а живі люди, люди, в яких є імена, життєві історії, котрі люблять, наприклад, малинове варення, або мають 5-ро дітей. Ага, є й такі. Це все для нас таке. Ми можемо казати, що вони - там на Донбасі самі винні, але вони всі там рятують наших солдат, як можуть, рятують себе самі., Але це вже не вони самі, це вже ми всі - там усі зі всіх областей, регіонів. Ми думаємо ще, що це все одно ще не до нас, ми називаємо це якоюсь дурацькою АТО, коли там танки на кожному кроці. І це все наступає, і ми ще трохи і вже не відвернемося.
P.S. А ви далі транслюйте і говоріть про футбол. І на так зване АТО ну просто поговорити в новинах там хвилин 15 виділяйте. Ну і в якості інформації звідти - якусь говорящу голову в погонах на прес-конференції покажіть. Не показуйте живих людей, що вмирають на війні, ну ак для статистики якихось 20 безіменних десантників, ще в танку 10 згоріло якихось з Чернівців, а взагалі краще про жертви поменше, про полонених і поранених взагалі говорити практично заборонено, військова таємниця. Це нехай російські журналісти наших полонених показують. А ми ні. Це ж тіпа не війна."




Підтримую Nastya Stanko. Вона бачила війну. Чомусь, розумію її.....
Відволікаєшся ненароком на все інше, а подумки ТАМ. І не можеш забути, бо зразу на думку спадає: "А як так, я тут посміхаюсь, а там - війна? Я тут їм, а там - ВІЙНА, я тут розмовляю, а там - ВІЙНА і гинуть люди...?" - і все........ Зрив. Повторюються відчуття після 18-20 лютого тут, коли ти не розумієш: за що ці смерті, хто за них відповість і чому тобі даровано життя Богом, а у тих молодих хлопців воно забране.... ?
Перекроюється світосприйняття, свідомість. Ти не розумієш, ЯК ХТОСЬ НЕ ВІДЧУВАЄ ВІЙНИ???? Вона ж Є. Вона тут, у нас! Ти бачиш на фото посміхнених вояків, а через день бачиш звістку про те, що їх вже хоронять... Як це можна осягнути?
Я Насті не заздрю, а тільки лиш підтримую, бо на моє б: або зійшла з розуму, побувавши там, або... можливо.... стала сильнішою... Що неодмінно їй вдалось.
Згадую якийсь пост давнішній, в якому говорилось, що українці не розуміють з яким ворогом їм прийдеться воювати... Це ще було за часів, коли ДНРи, ЛНРи тільки починали волати про відокремлення, федералізацію і т.ін.... І як у воду автор дивився. Ми вже побачили, з ким маємо справу. Або тільки почали розуміти.
Як це осягути? І чому ж так важко, а?

А що ми зараз можемо, народ?



Хіба ми можемо в цей час
Закрити вуха, рот і очі?
Коли ховають ТАМ щоночі
Тіла застрілених. За нас....

Хіба ми можемо тепер
Сприймати правду справедливо?
Коли обпльовують сміливо
Бійця, що за свободу ТАМ помер...

Ми маєм право лиш згадати,
Та пом'янути тих, хто впав...
Щоби майбутнє кожен мав..
Та міг його нащадкам передати...©

19.06.14

Сьогодні, мамо, я побачила війну...

(про події 18-20 лютого)

Сьогодні, мамо, я побачила війну...

Назавжди світ у раз перевернувся...
На мить в жалобі весь народ зігнувся
Життя свого побачивши ціну...

За що померли всі ці люди, поясни?
За мир і спокій, за права людини?
Тепер залишились у них родини,
Чекаючи припинення війни.

Я там була, я бачила тіла.
"Небесну сотню" хоронили люди
Такою як раніш я вже не буду
Як виявилось - слабшою була...

Сьогодні, мамо, я побачила війну.
І ненависть в очах родини.
Коли прощаючись з єдиним сином...
Свободи розуміючи ціну....(©)


Сьогодні в моєму житті настав переломний момент.
Сьогодні я була на Майдані.
Сьогодні я потрапила в реалії буття.
Сьогодні я зрозуміла, що таке війна, коли відспівували "Небесну сотню". Так боляче. Це так боляче.....
 Коли бачиш, як через усю площу несуть труни на сцену, де стоїть священник....Як ВЕСЬ НАРОД тихими  голосами потроху виводить "Ще не вмерла України ні слава не воля....."... А в голові - "...поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров"ю волю окропіте..." Я дивилася на те, як дорослі чоловіки не ховаючи сліз, знявши шапки і поклавши руку на серце виводили "Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем, що ми, браття, козацького роду..."
І ось в саме в цю мить я здалась... потекли сльози. На якусь хвилину опам"яталась, стала сльози витирать,  підняла очі і побачила, що коло мене стоять десятки таких же як я, котрі не стримуються... Я плакала, я ридала... А в голові - за що? Хто за це відповість??? Хто сяде, кого розстріляють?
Міняється світосприйняття, коли виходиш на Хрещатик і у колишньому приміщенні "Київстар" бачиш організований штаб Правого сектора. Коли приносиш туди покривала, а тобі охоронці в повній омуніції кажуть: "Почекайте тут, до вас вийдуть".... Сюрреалізм. Ти не розумієш, де ти, хто ти. Враз покидає відчуття миру. Ти одразу ж забуваєш, що ще три місяці назад, ти ходив тут і купував речі у прилеглому магазині, а зараз тут - війна.
Цього не розумієш сидячи перед екраном телевізора, перед монітором гаджетів. Ти сприймаєш все це, але відсторонено...
І тепер, побачивши все це, я маю право плюнути в обличчя кожному, хто мені скаже, що все там проплачено! Я маю повне право роздерти лице кожному, хто скаже мені, що на Майдані наркомани, алкоголіки, бомжі! Я маю повне право, послати кожного, хто посягне на соборність і державність МОЄЇ КРАЇНИ! Я маю повне право відстоювати свою мову, своє право на життя, своє право на існування в цій країні!
І ті люди, котрі були там у момент прощання із хлопцями і чоловіками, ніколи вже не будуть колишніми.
Повірте, вже страху немає. Є ненависть і злість!
Я пишаюся своєю державою! Я пишаюся тим, що я УКРАЇНКА!!!!!!!
Бо я сьогодні, мамо, побачила війну...
Це закралось в пам"ять, в мізки назавжди. Тепер для мене є два життя: "до" і "після". Тепер я чітко знаю, як я буду виховувати своїх майбутніх дітей, тепер я чітко знаю своє призначення в житті, тепер я чітко знаю, чого я хочу від життя і в чому його сенс.

Бо сьогодні, МАМО, я побачила ВІЙНУ!!!!!!!!!!

Право бути аполітичними є лише у дітей....

Все ж таки я перенесу декілька дописів, особливо важливих для мене...
І ось перший з них.

Якось так виходить (чи то я прискіпливо так до всього ставлюсь) але пішов спад емоцій стосовно подій у країні. Це видно хоча б по соцмережах. Коли повстали люди і організувався Майдан, коли були події на Грушевського, коли полягла Сотня, коли ми були у гущі подій відчувалась згуртованість, всіх цікавили лише новини, події, політичні моменти. Зараз напруга спала, напруга "десь там", не під боком. Але особисто мені чомусь не попускає. З однієї сторони десь майоріє відчуття того, що я зраджую Майдан, переключаючись на якісь побутові справи, забиваючи на новини.... Та це відчуття десь далеко... Але я чітко стала розуміти, що я вже ніколи не зможу відійти від цього...
Тому у мене питання - а чи маємо ми право на те, аби не цікавитись політикою, ситуацією в країні? Чи маємо ми право на пасивність? Чи маємо ми право на аполітичність? І чи маємо ми право на те, щоби власноруч знову злити настрої народу, як це було у 2004?
Ну да... літо на носі, море, відпочинок.... Дай-то Бог, аби на зиму знову всім народом збиратися не прийшлось....
Ми не маємо права вже відсторонитися від політичного, суспільного, громадського життя. Бо без нас, без народу, без нашої волі вся Держава буде в руїнах. І це не міф, не казка. Народ таки ж щось да значить.
Байдужість можна пробачити хіба що дітям. І то, до якогось моменту. Далі - пасивність, нічим не виправдана байдужість.
Нам ніхто нічого не дасть. Ми прокинулись від Совка. Або ми: я, ти, він, вона, вони... Або ніхто. Нас підтопчуть, розітруть. Цього нельзя дозволити.
Янукович - президент. Це цілком наша з вами помилка. Олігархи при владі - це ми з вами у цьому винні.
І коли хтось мені каже, що нічого не змінилося, що все буде як і раніш... Я в це не вірю. Точніше, не так. Я зрозуміла, що зараз вже не буде так, як раніш. І що саме головне - політики це теж зрозуміли.
Є відчуття, що всі сепаратистські настрої вляжуться за тиждень-два, бо Ахметов пов"яз, він у заручниках власних рішень. Зараз він зробив крок назад, аби зберегти хоча б те, що в нього залишилось. Не пройшов факт невдоволеного народу. Та і власний рейтинг тріснув у результаті пасивності, грі у власних інтересах. Тому все скоро скінчиться.
Єдине, що важливо - це людські життя.  Життя з обох боків протистоянь. З одного боку - служба країні, народу. З іншого - голод, жебраче життя і 200 грн. на горілку. Трагедія нашого народу саме в цьому. На людей у нас не зважають. Ми самі забули про себе, про власну гідність та відчуття справедливості.
Ми себе перестали поважати настільки, що дозволили декотрим людям розпоряджатися нашим з вами життям.
Я вірю, що всі ці жертви не просто так. Це все не просто так. Повинен був бути переламний момент.
Аде ж ми з вами маємо право на нормальне життя. Чи не так?

Ось вона - війна.

Боже, дивишся сюжети Nastya Stanko і здригаєшся. Батальйон "Айдар". Молодці хлопці і не тільки. Дають інтерв'ю, сміються, їдять, сплять, читають книжки і живуть хвилинами до бою. Бій. Це війна, це не АТО. Справжній бій. Мурашки по шкірі, сльози (нервове, мабуть)... Коли починаєш вдумуваться, налітає жах, злість, ненависть... До кісток проймає. Все, що ми тут бачимо - це лиш мала частина того, що ТАМ відбувається насправді. Ми тут у захисті, ми в тилу. А там - війна. Ми тут цього не відчуваємо. Ми слухаємо, або дивимось Раду, заяви різних політиків, звіти... Все це фігня. Там - війна. У нас в країні - війна. Чим більше дивишся ось таких сюжетів, коли наче і далеко від тебе але з екрану на тебе дивляться рідні тобі українські очі, чуєш рідну для тебе українську мову... І ось саме тоді починаєш шкірою відчувати війну. Це не фото-, відеозвіти з далекого Іраку, наприклад... Це близько, це коло твоїх вікон, коло твоєї голови, у твоєму серці....

P.S. це тільки я так відчуваю?

Що робити з публікаціями?

У першому блозі я достатньо писала про події у нашій державі, про початок революції, про перебіг подій. І ось стала дилема - чи є сенс переносити сюди всі ті публікаці? 
Подумала і вирішила, що не буду цього робити, а просто закину посилання на  блог сюди і якщо хтось матиме бажання, будь-ласка, перейдіть по ось цьому лінку, а там - на міточку "Навколишній світ", або "Моя Україна" і читайте на здоров'я! ;-))

А тут я просто продовжу думати і писати. А ви, якщо матимете таку ласку, читайте і пишіть мені щось теж. Я дуже люблю спілкуватися. Дуже!



От і привіт!

От вам і привіт!
Нарешті я спромоглася, чи руки накінець дійшли до оформлення мого другого за рахунком блогу. З чим я себе, власне, і вітаю.


Перший я створювала виключно для свого захоплення - вишивки. А потім стала додавати туди інші пости, про ситуацію в державі, мої думки, про інше навколишнє...
І тих постів почала збиратися купа. Почалось все плутатись і я сама також. Тому ось і вирішила, що потрібно все це розділити.
Тому починаю свій так званий "окремий щоденник" на думки- роздуми про все інше, окрім вишивання ;-))

Прошу приєднуватись, коментувати, обговорювати, буду вдячна і безмежно рада!!!