20.06.14

Як воно, відчувати війну?

Nastya Stanko, Facebook

"Ми всі щось коментуємо, чомусь радіємо, щось засуджуємо, ми або вдаємо, або дійсно не розуміємо, що в нас війна. Реальна. Що ти отак говориш з людиною, а через кілька годин дізнаєшся, що її нема. Що при цьому різні генерали далі кришують, здають, перепродують. Що на Донбасі ніхто не надіється і не говорить про президента чи парламент, хіба що про те, як ВР варто спалити. Ми не бачимо, як люди виходять з-під обстрілу з дітьми і клунками - це все десь поза нами. Ми не відчуваємо, не хочемо чути, відмовляємось сприймати, що це війна. Що на ній гинуть не якісь безіменні десантники, а живі люди, люди, в яких є імена, життєві історії, котрі люблять, наприклад, малинове варення, або мають 5-ро дітей. Ага, є й такі. Це все для нас таке. Ми можемо казати, що вони - там на Донбасі самі винні, але вони всі там рятують наших солдат, як можуть, рятують себе самі., Але це вже не вони самі, це вже ми всі - там усі зі всіх областей, регіонів. Ми думаємо ще, що це все одно ще не до нас, ми називаємо це якоюсь дурацькою АТО, коли там танки на кожному кроці. І це все наступає, і ми ще трохи і вже не відвернемося.
P.S. А ви далі транслюйте і говоріть про футбол. І на так зване АТО ну просто поговорити в новинах там хвилин 15 виділяйте. Ну і в якості інформації звідти - якусь говорящу голову в погонах на прес-конференції покажіть. Не показуйте живих людей, що вмирають на війні, ну ак для статистики якихось 20 безіменних десантників, ще в танку 10 згоріло якихось з Чернівців, а взагалі краще про жертви поменше, про полонених і поранених взагалі говорити практично заборонено, військова таємниця. Це нехай російські журналісти наших полонених показують. А ми ні. Це ж тіпа не війна."




Підтримую Nastya Stanko. Вона бачила війну. Чомусь, розумію її.....
Відволікаєшся ненароком на все інше, а подумки ТАМ. І не можеш забути, бо зразу на думку спадає: "А як так, я тут посміхаюсь, а там - війна? Я тут їм, а там - ВІЙНА, я тут розмовляю, а там - ВІЙНА і гинуть люди...?" - і все........ Зрив. Повторюються відчуття після 18-20 лютого тут, коли ти не розумієш: за що ці смерті, хто за них відповість і чому тобі даровано життя Богом, а у тих молодих хлопців воно забране.... ?
Перекроюється світосприйняття, свідомість. Ти не розумієш, ЯК ХТОСЬ НЕ ВІДЧУВАЄ ВІЙНИ???? Вона ж Є. Вона тут, у нас! Ти бачиш на фото посміхнених вояків, а через день бачиш звістку про те, що їх вже хоронять... Як це можна осягнути?
Я Насті не заздрю, а тільки лиш підтримую, бо на моє б: або зійшла з розуму, побувавши там, або... можливо.... стала сильнішою... Що неодмінно їй вдалось.
Згадую якийсь пост давнішній, в якому говорилось, що українці не розуміють з яким ворогом їм прийдеться воювати... Це ще було за часів, коли ДНРи, ЛНРи тільки починали волати про відокремлення, федералізацію і т.ін.... І як у воду автор дивився. Ми вже побачили, з ким маємо справу. Або тільки почали розуміти.
Як це осягути? І чому ж так важко, а?

Немає коментарів:

Дописати коментар