11.07.14

Ми не чуємо Донбас.. А чи він нас чує?

Вчора на Громадському ТВ була в ефірі дівчина, яка розповіла, що не може спілкуватися з батьками. Вона сама з Донецька, по-моєму, проживає у Києві. Розповідала, що не може розмовляти з рідними, бо політика та війна розділила їхні погляди. Каже, що навіть не може запитати: "Як ви там?", бо у відповідь неодмінно чує: "А що ж... як ми тут... Погано! У нас тут війна, а у вас там хунта в маслі катається, живе собі в угоду...".
Як таке могло трапитись з нашим народом, щоби так кардинально рвалися родинні ниточки. Що ж це таке?
Сприймання нами ситуації по-одному наштовхується на протилежну думку. Як говорити, що казати... І головне - про що тут розмовляти? Коли всі роки незалежності люди ТАМ жили у трансі. Дім-шахта-дім-шахта-горілка-тюрма-дім-шахта.... Невиліковність цієї "хвороби" вражає. І що саме цікаве та гірке, що люди не налаштовані на діалог. Якщо починаєш їм об'єктивно розказувати ситуацію, по поличкам розкладати все - з'являється непроламна стіна, заліплюється погляд і у відповідь - бандерівка! Ну так, я - бандерівка. І пишаюсь цим. І що далі? Що з того? Далі де діалог? Далі про що говорити? І тут одразу ж доказ - люди тупі (вибачте), зазомбовані, зпаплюжені інформаційним голодом, ненавистю до ситуації. То чому всі ці роки незалежності вони тільки те й робили, що верещали - почуйте нас!!! Але парадокс - НІЧОГО НЕ КАЗАЛИ! Почути німі слова? То як з ними говорити? Якими словами? Чим і як пояснити і розставити крапки над "і" у всій цій каші? Хтось знає? Це проблема, болюче питання, на яке немає відповіді. По крайній мірі поки що.
А ще мені не зрозуміло інше. Чому 19-тирічні хлопці горять у танках, відвойовуючи, по суті, не потрібні їм території, бо більшість загиблих чомусь із Західниної України. А інші здоровезні мужики - біженці тікають від дійсності з голслівним: "Ты со мной не так разговариваешь! По-русски нужно! Вы нам все должны!!!!". Отут для мене дилема і ступор.
І як з цим нам далі жити?